fuchsia2021

 

У Києві відтворили мозаїку Алли Горської "Боривітер". 
Команда проєкту "Хранителі мозаїки" сподіваються, що Маріуполь звільнять і там знову відтворять мозаїку Горської. Кожен охочий також може стати "хранителем мозаїки", придбавши частину панно за благодійний внесок. Усі кошти з продажу 1250 фрагментів другої копії мозаїки спрямують на реставрацію останньої вцілілої роботи Алли Горської "Вітер" у Києві та турне мозаїки "Боривітер" в Україні та світі.

Ми обов'язково зберемо тебе знову, Боривітре.  І себе теж зберемо знову.

Знов про "главниє пєстні о старом". Про те, що наш культурний, інформаційний і т.д, і т.п, і тому подібна ет цетера складається великою часткою, хочемо ми того чи ні, з того, з чого він складається. З великуватої русскай літератури, всратої радянської, а пізніше аналогічної ж російської естради, совіцьких кін і мультиків. І з цим нічого не зробиш і навіть машина часу(справжня,  а не та, що макаревич) нічим тут не зарадить. Фарш не можна прокрутить назад. І багато що просто відвалилось нафіг само, як ногті на жувачках і туди йому й дорога. Щось (по мєлочі) можна залишити собі у якості guilty pleasure, щоб передивлятись, коли ніхто не баче й не чує. 
Але є й ще якісь чемодани без ручок, які ні нести, ні кинуть. Бо воно свого часу подобалось, бо це ж дитинство/молодість і воно все одно сидить на дні нас і вже ніде не дінеться. 
І це бісить, насправді. Не тому, що це аж така найбільша з наших проблем. А тому, що це як мозоль на нозі Пуаро, яка так бісила його під час бомбардувань Лондону. 
Справа, насправді, не в якості чогось конкретного. Щось було досить пристойним, щось - відверто всратим. Але це було НАШЕ всрате. А тепер його доводиться відколупувати і закопувати в холерній ямі з вапном. Бо що іще з ним робить. 
Якийсь француз чи британець, який хоче показати дітям казку свого дитинства, то єдине, чим він ризику, це що дитині буде нудно і вона скаже, що це унилий нафталін. Все. Нам, буквально, доводиться виколупувати зі свого дитинства те, що можна показати, бо воно іноземне, те, що, мабуть, можна, бо хоч воно і радянське, але там, слава богу, всі померли раніше і те, що показувати не варто. Бо як нафіг ти будеш пояснювати, що отут "а над землей вьісоко кто-то проліл молоко" і отето все, але оця срана червона шапочка перетворилась на скажену паскуду, яка хоче нашої смерті. Чи не пояснювати і хай дитина дивиться хорошу казочку,  а потім розгрібає наслідки імпрінтингу,  як ми зараз? Нахрін! Нахрін! 
У нас знову, знову, знову відбирають тяглість поколінь. Вкотре? Втретє, вп'яте, вдесяте? Ми перетворюємось (частково) на ще одне мовчазне покоління, and silence like a cancer grows. І нема на те ради.